🇦🇹 Austrian Grand Prix

Довгий час в Австрії не було стаціонарних трас міжнародного рівня. З кінця 50-х всілякі гонки проходили на льотному полі та кермових доріжках військового аеродрому в місті Цельтвег. Однак спортсмени явно недолюблювали автодром за нудну конфігурацію та горбистий асфальт. Лише з появою у Формулі-1 місцевої зірки Йохена Ріндта було вирішено побудувати стаціонарний гоночний комплекс.

З вибором місця мудрувати не стали – автодром звели буквально через дорогу від колишньої арени, між Цельтвегом і сусіднім Кніттельфельдом. Його назвали Остеррайхрингом, «Австрійським кільцем». Пілоти миттєво закохалися в нову трасу. Окрім неймовірно красивих альпійських панорам, вони отримали «тривимірну» конфігурацію з цікавим поєднанням швидких поворотів. Жарт чи що – по ходу кола використовувалися лише три вищі ступені в коробці передач!

Перший Гран-прі Остеррайхринг прийняв у 1970-му. Численні вболівальники розраховували побачити перемогу Ріндта, але пілот Lotus зійшов через поломку мотора, а найсильнішим став Жакі Икс із Ferrari. На жаль, лише через кілька тижнів Йохен загинув у Монці, але вже у 1971-му у Формулі-1 з'явився інший австрієць, Нікі Лауда.

До 1974-го він уже виступав за Ferrari, однак відзначитися в домашній гонці йому довгий час не вдавалося. Навпаки, у Штирії на вершину подіуму піднімалися пілоти, яких ніхто не вважав фаворитами. У 1975-му вперше і востаннє в житті виграв Вітторіо Брамбілла на March, потім єдину перемогу команді Penske приніс бородань Джон Вотсон, а після цього всіх випередив Алан Джонс на Shadow. До цієї ж групи можна віднести й успіх Еліо де Анжеліса у 1982-му: італієць, який до того ніколи не піднімався навіть на подіум, виграв на «трасі моторів» за кермом безнаддувного Lotus.

В інший же час переможцями ставали більш «традиційні» пілоти. Щоправда, відзначитися в Австрії більше трьох разів нікому не вдалося. Рекордсменом до 1986 року став Ален Прост. Цікаво, що навіть француз, відомий своєю нелюбов'ю до ризику, відгукувався про Остеррайхринг із захопленням – не забуваючи, правда, додати, що зони безпеки все ж варто було б зробити побільшими.

З цим питанням на альпійській трасі й справді не все було гаразд. Вузька стартова пряма – завширшки всього дев'ять метрів – часто ставала причиною масових аварій. На деяких ділянках дерева підступали майже впритул до асфальту, а високі швидкості та «сліпі» ділянки ще більше ускладнювали становище. Слід визнати, що смертельна аварія за всю історію траси мала місце лише одного разу. На тренуванні перед Гран-прі 1975 року американець Марк Донох'ю через шину, що лопнула, вилетів із траси і врізався в суддівський пост, убивши людину, яка там перебувала. Сам пілот також отримав ушкодження, несумісні з життям, внаслідок удару головою об нижню частину тимчасового рекламного щита.

Не можна сказати, що власники траси нічого не робили – скажімо, у 1977 році в першому повороті з'явилася уповільнювальна «еска» – але на низці ділянок просто не було достатньо простору, щоб забезпечити безпеку за стандартами середини 80-х. А середня швидкість кола вже перевалила за 250 км/год.

Гонка 1987 року підвела риску під історією Остеррайхринга. Спочатку, ще під час попередніх сесій, перед McLaren Стефана Йоханссона на трасу вискочив олень, що ледь не призвело до загибелі пілота. А потім старт вдалося дати лише з третьої спроби, оскільки дві перші призводили до аварій. На додачу, місце в середині серпня, яке традиційно займав у календарі Гран-прі Австрії, дуже припало до душі організаторам етапу із сусідньої Угорщини, які були готові щедро платити. Для Берні Екклстоуна ця обставина стала вирішальною…

Таким чином, у Ґерхарда Берґера, який змінив Лауду на посаді головної національної гоночної зірки, просто не було можливості блиснути перед земляками у найкращий для себе час на межі 80-х і 90-х. Однак ситуація знову змінилася у 1995-му, коли на гроші телекомунікаційної компанії A1 розпочалися роботи з реконструкції старого автодрому. Нарешті залишився в минулому тісний паддок, іншим став і характер кільця.

Взявши частину колишніх ділянок, їх доповнили новими. Тепер відмінною рисою траси, яка отримала назву А1-Ринг, стали повільні повороти після довгих прямих. У реаліях середини 90-х це було толковим рішенням, яке дозволило помітно підвищити кількість обгонів та гострих моментів. Оскільки співінвестором робіт виступила влада невеликого містечка Шпільберг, розташованого біля самого автодрому, тепер гонка була формально «прописана» саме там.

Гран-прі повернувся до календаря Ф-1 у 1997-му, коли виграв Жак Вільньов на Williams. Потім у багатій на події гонці найсильнішим став Міка Хаккінен, а у 1999-му фін зіштовхнувся з напарником по McLaren Девідом Култхардом уже в другому повороті, і перемогу здобув гонщик Ferrari Едді Ірвайн.

Але куди більше запам'яталася австрійська гонка 2002 року. Спочатку – серйозною аварією за участю Такуми Сато та Ніка Хайдфельда, після якої японця відправили до госпіталю, ну а потім – сльозами Рубенса Баррікелло, який заслужив того дня перемогу, але на останніх метрах за наказом команди віддав її Михаелю Шумахеру.

І хоча австрійська траса була тут явно ні при чому, ті події не найкращим чином позначилися на іміджі організаторів Гран-прі. Роком пізніше вони зазнали серйозних фінансових збитків – і контракт із FOM було розірвано достроково.

Тут би, здавалося, і казочці кінець, але на сцені з'явився Дітріх Матешиць. Магнат, який зробив статок на торгівлі енергетичними напоями, викупив автодром, оплатив реконструкцію комплексу боксів – і під назвою Red Bull Ринг повернув до життя. При цьому конфігурація кільця практично не зазнала змін. У 2011 році до Австрії приїжджали Формула-2 та першість DTM, а у 2014-му повернулася і Формула-1.

На Гран-прі Австрії 1998 року на учасників Формули-1 чекала перша за чотири роки дощова кваліфікація. Під час суботньої сесії майже всі пілоти припускалися помилок, ну а вирішальними стали останні хвилини, коли асфальт альпійського кільця почав стрімко підсихати. Жан Алезі на Sauber був близький до того, щоб стати автором сенсації: його результат залишався найкращим, коли час сесії вже вичерпався, але інші гонщики все ще перебували на фінальному швидкому колі. Вони один за одним накочували на лінію фінішу, а результат Алезі вперто залишався на першому рядку.

І в той момент, коли в команді Петера Заубера вже були готові радіти з приводу першого в історії поулу, з фінального повороту здалася найостанніша машина. Це був Benetton Джанкарло Фізікелли. Італійцеві вдалося-таки засмутити персонал Sauber, відкривши рахунок власним кваліфікаційним перемогам.

Однак у неділю погода видалася сонячною, і всім було зрозуміло, що суперечку за право піднятися на вершину подіуму вестимуть зовсім інші пілоти – і насамперед Міка Хаккінен на McLaren та пілот Ferrari Михаель Шумахер, які розташувалися на другому стартовому ряду. І справді – як не намагалися Алезі з Фізікеллою, перше коло лідерами закінчили саме фін та німець.

І в першому, і в другому повороті А1-Рингу сталися аварії за участю кількох учасників, тому судді випустили машину безпеки, а після рестарту Міка та Михаель продовжили боротьбу. У баках Ferrari було менше пального – її пілот планував провести гонку з двома піт-стопами, і тому атакував. Але машина McLaren, створена Едріаном Ньюї, була вельми ефективною сама по собі, та на додачу ще й оснащувалася потужним мотором Mercedes, тому Хаккінен, який уміло оборонявся, залишався лідером.

Поєдинок нервів у підсумку завершився на користь фіна – Михаель після чергової атаки ледь не вилетів із траси, пропустивши вперед Фізікеллу. Досить швидко, втім, він зламав опір італійця і знову кинувся в погоню за лідером. Але шини на Ferrari до того моменту були вже добряче зношені, і в боротьбі за сотні долі секунди Михаель припустився ще однієї помилки. Цього разу наслідки виявилися серйознішими: червона машина, проскакавши по вибоїстому узбіччю, втратила переднє крило.

Гострота боротьби за лідерство різко знизилася. Хаккінену достатньо було без пригод дістатися фінішу, а глядачів тепер цікавили два нових питання: хто складе пілоту McLaren компанію на подіумі, і як високо зможе в підсумку фінішувати Шумахер, який відстав майже на коло.

Кількість претендентів на призовий фініш скорочувалася протягом дистанції. Рубенс Баррікелло, який відмінно розпочав гонку, зійшов через відмову гальм свого Stewart, герої суботи Алезі та Фізікелла в результаті зіштовхнулися між собою, а Хайнц-Харальд Френтцен з Williams вибув з боротьби, на деякий час заховавши від глядачів частину траси в густій димовій завісі після вибуху мотора.

Так і сталося, що другим австрійську гонку закінчив Девід Култхард. Він стартував лише 14-м і потрапив в одну з аварій на першому колі, але після піт-стопу зміг продовжити боротьбу, пробитися нагору і принести команді Рона Денніса переможний дубль. Третім довгий час тримався гонщик Ferrari Едді Ірвайн, але коли на фінальному відрізку його напарник опинився четвертим, у північноірландця «раптом» виявилися проблеми з гальмами, через які він сповільнився рівно настільки, щоб Михаель зміг-таки піднятися на нижню сходинку п'єдесталу.